Журналіст розповів про імовірність хорватського сценарію в Україні

Хорватський сценарій передбачає отримання територій веденням блискавичних бойових дій.

Денис Казанський. Фото: uinp.info

Колишню югославську республіку Хорватію часто наводять в Україні як приклад успішного вирішення проблеми сепаратизму, зазначають Патріоти України з посиланням на Дениса Казанського.

Після виходу зі складу Югославії в 1991 році ця молода держава пережила криваву війну і вторгнення військ колишньої метрополії, після чого хорватські серби за допомогою Белграда змогли створити свою невизнану республіку Сербська Країна (РСК), яка відмовилася підкорятися Загребу і вирішила залишитися у складі Югославії. РСК проіснувала кілька років, після чого була ліквідована частково шляхом бойових дій, частково – під час мирної інтеграції.

Ця драма, що розігралася в Хорватії понад 25 років тому, має очевидну подібність із подіями, які сталися в Україні у 2014 році. З тією лише різницею, що на місці хорватів опинилися українці, на місці Югославії – Росія, а замість РСК ми вимовляємо сьогодні абревіатуру ОРДЛО (Окремі райони Донецької та Луганської областей). Тому немає нічого дивного в тому, що Україні рекомендують керуватися досвідом Хорватії, а маріонетковим російським республікам в Донбасі пророкують долю покійної Сербської Країни. Наскільки хорватський досвід реально застосовується в Україні, ми спробуємо розібратися у цій статті.

Незважаючи на численні труднощі, які існують в країні досі, хорватський досвід примирення вважається вдалим. У сусідній Боснії, де війна була ще більш кривавою, справи йдуть набагато гірше. У Європі побоюються, що там конфлікт може знову спалахнути в будь-який момент. У Хорватії війну за незалежність називають Вітчизняною війною. По всій країні в післявоєнні роки було побудовано безліч пам’ятників і меморіалів, присвячених подіям і героям хорватського опору. Українські військові часто посилаються на хорватський досвід. Мовляв, вчинили правильно, зачистили сепаратистів і навели порядок в країні. Проте, насправді все було дещо складніше. Хорватська армія за допомогою силових операцій зачистила тільки Західну Славонию і Кнінську країну. Третій сербський анклав – Східна Славонія – був інтегрований до складу Хорватії мирним шляхом в 1997-1998 рр. Саме цей шлях і взятий за основу мирного плану в Україні, якій західні партнери пропонують аналогічним шляхом інтегрувати ОРДЛО. Щоб зрозуміти, що конкретно було зроблено в Хорватії і наскільки цей досвід можна реалізувати у нас, слід розглянути мирний процес більш докладно.

Детальний опис сербо-хорватської війни, гаряча фаза якої тривала в 1991-1992 рр., читач зможе знайти в спеціальній літературі. Ми ж зупинимося на цьому лише коротенько, щоб була ясна картина, яка склалася до початку мирної фази ліквідації конфлікту.

Вже в 1990 році було ясно, що Хорватія не збирається залишатися в складі Югославії. Тому проживаютчі в Хорватії серби, бачачи, до чого все йде, в поспіху проголосили в місцях свого компактного проживання автономію під назвою Сербська Автономна Область Країна. З кінця 1990 року між ними та хорватами стали відбуватися збройні сутички, інтенсивність яких стрімко наростала. Ситуація підігрівалася істеричною пропагандою з Белграда, яка називала всіх прихильників незалежності Хорватії “усташами” і фашистами, а також обіцяла, що в незалежній Хорватії сербів будуть знищувати.

У лютому 1991 року уряд Хорватії проголосив пріоритет республіканських законів над союзними. У травні того ж року в республіці було проведено референдум про незалежність, який серби бойкотували, але 94% хорватів не тільки прийшли, але і підтримали вихід із складу Югославії. 25 червня 1991 року влада Хорватії ухвалила декларацію про незалежність, після чого почалася повномасштабна війна з силами Югославської Народної Армії, військові частини якої знаходилися по всій території Хорватії, а також з довробольчими загонами місцевих сербів. У районах з більшістю хорватського населення хорватам вдалося заблокувати казарми ЮНА і роззброїти солдатів. Але в сербських районах армія діяла успішно. Сербам вдалося встановити контроль над територією свого компактного проживання, звідки вони спробували наступати на територію проживання хорватів, однак наступ захлинувся, а потім під тиском світової спільноти війна була зупинена, і в Хорватії були введені миротворці.

Цікаво, що Захід спочатку не поспішав визнати незалежність Хорватії, і деякий час наполягав на збереженні Югославії хоча б у вигляді конфедерації, таким чином займаючи фактично бік сербів. Однак після того, як ЮНА влаштувала в Хорватії криваве побоїще, думка світового співтовариства змінилася, і на початку 1992 року Хорватія була визнана на світовому рівні.

Після цього президент Югославії Слободан Мілошевич зрозумів, що подальша війна фактично означає збройну агресію проти незалежної держави з усіма наслідками, і погодився на перемир’я, а потім і на виведення військ ЮНА з території Хорватії. Однак сепаратистські анклави сербів, які в розпал війни, в грудні 1991 року, об’єдналися в єдину Республіку Сербську Країну (РСК), отримали достатньо зброї і залишилися під контролем місцевих бойовиків. З цього моменту ситуація в Хорватії стала дуже схожою з тією, яка сьогодні склалася в Україні. Частина території молодої держави перейшла під контроль ніким не визнаної республіки, що існувала за підтримки сусідньої країни. Правда, для хорватів масштаби цього лиха були куди більш серйозними через малі розміри їх країни. На початку 1990-х РСК контролювала близько 30% хорватської території, а лінія фронту пролягала всього в 50 кілометрах від Загреба, який зрідка піддавався артобстрілам.

Народи, що населяли Югославію, були розселені по її території вкрай хаотично, і межі їх існування зовсім не збігалися з кордонами союзних республік, через що війна і прийняла такий кривавий розмах. Етнічна карта Югославії завжди нагадувала клаптикову ковдру, багато районів були заселені мішаним населенням, де ні один народ не становив більшості.

З цієї ж причини Республіка Сербська Країна не була єдиним утворенням, а складалася фактично з трьох частин (ексклавів) – Кнінської Країни, Західної Славонії і Східної Славонії, які не межували один з одним.

У такому вигляді РСК проіснувала до 1995 року, поки не була зметена. Весь цей час в невизнаній республіці панували мародерство, злидні і розгул криміналу. Багато сіл і міст до приходу хорватів жили без водопроводу і електрики, зруйновані війною будинки ніхто не відбудовував, економіка була повністю зруйнована війною. З цієї причини серби в результаті сприйняли прихід законної влади відносно лояльно і навіть з деяким полегшенням – Хорватія несла з собою цивілізацію.

Протягом 1992-1994 рр Хорватія поступово міцніла, посилювала армію і “віджимала” у сербів окремі райони, підконтрольні РСК, незважаючи на присутність миротворців. А в 1995 році провела дві успішні операції під назвами “Блискавка” і “Буря”, в ході яких за кілька днів розгромила загниваючі сербські парамілітарні формування і повністю зачистила Західну Славонію і Кнінську Країну.

Після цього світова спільнота наполягла, щоб хорвати перестали воювати і домовилися з останнім сербським ексклавом – Східною Славонією – щодо мирної інтеграції її до складу Хорватії. Живучим там сербам, на очах у яких Республіку Сербську Країну хорвати стерли з лиця землі за кілька днів, не залишалося нічого іншого, як погодитися, щоб уникнути безглуздого кровопролиття.

– Серби хотіли говорити тільки про технічні і економічні проблеми, про дороги, про світло, про воду. Про політику до військової операції “Буря” вони говорити не хотіли. Мілошевич забороняв їм приймати політичні вимоги. Це і стало причиною військових операцій – розповів на зустрічі з українською делегацією хорватський дипломат Мате Граніч.

У листопаді 1995 в Ердуті було підписано мирну угоду, яка передбачала інтеграцію у Хорватії територій Східної Славонії, що залишилися під сербським контролем протягом двох років.

Інтеграцію почали з роззброєння. 15 січня 1996 року була створена нова місія ООН під назвою «Перехідна Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для Східної Славонії, Баранї та Західного Срему», яка взяла контроль над сербськими казармами і стежила за роззброєнням парамілітарних формувань. У тому ж році, у Східній Славонії з’явилася нова поліція, яка спочатку не мала символіки Хорватії, а мала лише нашивки з символікою ООН. Патрулі, як правило, складалися із сербів, хорватів і іноземних громадян. Таким чином мешканців залишку РСК поступово привчали до нових порядків.

Важливо відзначити, що Хорватія спочатку не контролювала кордон Східної Славонії з Югославією, який проходив по Дунаю. Довгий час хорвати взагалі не встановлювали на кордоні своїх митних постів, оскільки там стали міжнародні миротворці, через яких Сербія вже не могла посилати в Хорватію зброю і своїх бойовиків.

Мирна інтеграція Східної Славонії в цілому проходила на умовах Хорватії, яка диктувала їх з позиції сильного. Саме з цієї причини сербські парамілітарні формування майже не саботували роззброєння і добровільно здавали наявні арсенали, задовольняючись обіцянками амністії, або просто йшли в Боснію або Сербію, розуміючи, що опір даремний. І в кінцевому підсумку повністю інтегрували Східну Славонию, не залишивши навіть натяку на “особливий статус” цієї території.

Вибори, що відбулися в квітні 1997 року, стали важливим етапом мирного процесу, однак вони були проведені вже після того, як в Східну Славонию була введена хорватська поліція, підконтрольна Загребу, а парамілітарні формування сербів були повністю роззброєні. Проходили вибори, зрозуміло, за законами Хорватії, а участь у них могли лише ті виборці, які мали хорватські документи. Оскільки території, підконтрольні РСК, були відторгнуті у хорватів ще до утворення незалежної хорватської держави, їх населення не мало хорватських паспортів, і користувалося паспортами Югославії. Отримання нових документів стало фактично іспитом на лояльність. Адже щоб проголосувати на місцевих виборах серби повинні були стати громадянами Хорватії, тобто визнати сам факт її існування.

Статус громадян давав не тільки право голосувати, але й право отримувати хорватську пенсію та іншу соціальну допомогу. Це також зіграло велику роль в процесі мирної інтеграції, оскільки населення невизнаної республіки жило у великій нужді й зрештою просто втомилося від поневірянь і нескінченних обіцянок сербських командирів коли-небудь в майбутньому побудувати краще життя у Великій Сербії. До речі, відсутність хорватських документів робило неможливим поширений у нас пенсійний туризм, а трафік між територіями, підконтрольними Загребу і РСК, практично був відсутній.

Отримали хорватські документи і були допущені до місцевих виборів тільки ті серби, які жили у Східній Славонії до 1991 року. В період з 1991 по 1995 рік, поки ця територія перебувала під контролем сербських сепаратистів, туди приїхали тисячі біженців з сусідньої Боснії, де йшла війна, а також біженці з районів підконтрольних хорватам. Це істотно змінило національний склад регіону на користь сербів, так як майже всі хорвати, які проживали там до війни були вбиті або вигнані. Однак вибори розставили все по місцях: хорватські біженці зі Східної Славонії мали можливість голосувати, і ділянки для них були відкриті по всій території Хорватії. Таким чином змогли проголосувати десятки тисяч хорватів, яким вдалося обрати повністю лояльну Загребу місцеву владу. Особливо важливою була перемога хорватів у Вуковарі – повністю зруйнованому війною місті, оборона якого стала символом хорватського опору.

– У 1991 році ми створили комітет з питань біженців і переселенців. Ми провели їх облік. Знали, де вони знаходяться. Всіх реєстрували з першого дня. Весь час, поки тривала окупація наших територій, ми закликали до мирної інтеграції територій. Проводили переговори з повстанцями. Але не чекали, що будуть прийняті наші ініціативи, а готувалися до війни. Ми хотіли її уникнути, якщо вийде, але при цьому готувалися до неї – розповів Мате Граніч.

Після виборів, коли територія повністю влилася в правове поле Хорватії і перейшла на хорватську валюту, туди стало масово повертатися хорватське населення. Паралельно повним ходом йшло відновлення зруйнованих будинків і інфраструктури, на яке європейські країни виділяли мільярди євро. Таким чином повернення до складу Хорватії було нерозривно пов’язано з поліпшенням рівня життя сербського населення і не викликало сплеску негативних настроїв.

Сербське населення від самого початку активно залучалося до служби в місцевій поліції. У тому числі запрошувалися в поліцію і ті, хто раніше носив зброю і співпрацював зі структурами РСК, але не скоїв вбивств та інших тяжких злочинів. Поліцейські проходили навчання в спеціальних школах, по закінченню якого повинні були присягнути на вірність Хорватії і носити хорватську символіку на формі. Далеко не всім, звичайно, було до вподоби таке нововведення, але начальство висувало сербам досить прості умови: хочеш бути четником (сербським націоналістом) – будь ним у неробочий час. Часто серби не могли спрацюватися з хорватами, звільнялися і їхали до Сербії, але в цілому інтеграція проходила хоч і важко, але успішно.

Резюмуючи вищезазначене, не важко зробити висновок, що хорватський досвід в цілому можна вважати вдалим. Незважаючи на збережену етнічну напруженість, а також окремі руїни, що нагадують про війну, ймовірність відновлення військових дій Хорватії дорівнює нулю. А час поступово заліковує завдані один одному сербами і хорватами важкі шрами. З 2013 року Хорватія є членом ЄС, тому порушення прав людини та переслідування національних меншин у цій країні більше не можливо. Рівень життя населення поступово зростає, що зводить до мінімуму вплив різного роду радикалів і маргіналів. Та й сусідня Сербія вже не та, що була на початку 1990-х. Тепер ця держава поступається Хорватії за рівнем економічного розвитку, і також прагне інтегруватися в Євросоюз.

Застосуємо Хорватський досвід в Україні? Швидше ні, ніж так.

Хорватії вдалося домогтися успіху з ряду причин, і ті умови, які сприяли там перемоги над сепаратизмом, в Україні, на жаль, не досягнуто. Давайте зупинимося на цьому детальніше:

1. Хорватія використовувала перемир’я, підписане у 1992 році, в якості необхідного перепочинку перед вирішальним ривком 1995 року, і використала виграний час на власне посилення. Весь цей час в країні проводилися необхідні реформи, а всі сили держави були кинуті на створення потужної, боєздатної армії. Поки сербські парамілітарні формування займалися мародерством і розкладалися, Хорватія створила збройні сили, проти яких у сербів не було шансів встояти. Думається, немає сенсу пояснювати, що Україна провела два останніх роки з куди меншою користю для економіки. І поки в тилу повсюдно панують корупція і безлад, про повторення хорватського сценарію мріяти рано.

2. Хорватія диктувала свої умови мирної інтеграції сепаратистам з позиції сили, Україна підписала мінські угоди, перебуваючи в позиції слабкого, коли її армія відступала під натиском ворога. Тому мінські угоди містять ряд невигідних для України умов, на які хорватська сторона ніколи б не пішла.

3. Східна Славонія – єдиний сербський район, який був інтегрований до складу Хорватії мирно – погодилася на хорватські умови миру після того, як Загреб продемонстрував силу і довів, що здатний зачистити сербів з допомогою силової операції. Мирній інтеграції передував розгром сербів у Кнінській країні і Західній Славонії. Тому “мирна інтеграція” залишків Республіки Сербська Країна за фактом була капітуляцією сепаратистів. Просто слово “капітуляція” вирішили не озвучувати, щоб не дратувати і не ображати тих, хто програв. Як відомо, українцям пропонується абсолютно інший сценарій, який передбачає збереження в ОРДЛО нинішніх порядків і надання їй широкої автономії, а не повернення до українського законодавства.

4. Хорватія віддала лідерів сепаратистів під суд у Гаазі. Президенти РСК Мілан Бабіч і Мілан Мартіч були засуджені на 13 років (у 2006 році покінчив із собою у в’язниці) і 35 років ув’язнення відповідно. Україні ж пропонується змінити заради сепаратистів Конституцію і легалізувати лідерів ДНР і ЛНР. Про їх екстрадицію до Гааги мова поки не йде. Крім того, ті лідери сепаратистів, які вже відійшли від справ, переховуються в Росії, яка не збирається видавати їх міжнародному трибуналу.

5. Вибори в мирно інтегрованій Східній Славонії в 1997 році пройшли по хорватським законам тільки після роззброєння парамілітарних формувань, при цьому Загреб сам визначав, які сили можуть брати в них участь. До участі у виборах також були допущені хорватські біженці і переселенці, які могли голосувати в інших містах, а ось сербам необхідно було отримати хорватське громадянство, щоб голосувати. В Україні ж поки що взагалі ніхто не уявляє собі, як проводити вибори в ОРДЛО. Але роззброюватися парамілітарні формування ДНР і ЛНР відмовляються, а лідер ДНР Захарченко вже заявив, що не допустить до місцевих виборів українські партії.

6. Жителі ОРДЛО вже мають українські паспорти і отже, мають право на українські соцвиплати і пенсії, за якими їздять кожен місяць на підконтрольну Києву територію. Таким чином фінансовий стимул для повернення прихильників Новоросії в Україну відсутній. Жителі Донбасу часто отримують дві пенсії від України і від Росії, і живуть за принципом “Нас і тут непогано годують”. Україна добровільно погодилася утримувати за свій рахунок тил супротивника, тому не може розраховувати на той результат, якого змогли досягти хорвати.

7. Через корупцію, низький рівень життя та відсутність реформ в Україні, жителі ОРДЛО не мають особливого бажання повернутися в Україну. У той же час розрив між рівнем життя в Хорватії і РСК стрімко збільшувався, невизнані території не отримували істотної фінансової підтримки ззовні і занурювалися в хаос і безпросвітність, через що багато сербів були згідні хоч на якийсь порядок.

8. В Україні основоположним є російський фактор. В ОРДЛО є маріонетковими структури РФ, за спинами яких стоїть найпотужніша військова держава. За сербськими сепаратистами в Хорватії стояла лише маленька, ослаблена санкціями і бездарною політикою Мілошевича Югославія, яка розпадалася і здригалася від внутрішніх конфліктів.

Таким чином, для того, щоб повторити позитивний досвід хорватів, українцям для початку необхідно засвоїти, що головною умовою їх перемоги були не стільки армія озброєння, скільки політична воля, об’єднання всієї нації навколо однієї спільної мети і колосальне бажання перемогти. На перемогу в Хорватії працювали як військові, так і політики. І ця перемога кувалася не тільки на фронтах, але і в кабінетах міністрів, які змогли побудувати успішну економіку і зміцнити тил.

Україні ж про подібну консолідацію поки що залишається лише мріяти. Занадто глибока структурна криза, що охопила державу. І очевидно, що до вирішення внутрішніх проблем, говорити про перемогу на фронтах вкрай передчасно. Тому альтернатива, яка є зараз, невелика – погоджуватися на невигідні умови Мінська, або потихеньку саботувати їх, підводити ситуацію до замороження конфлікту.

Опублікував: Ярослав Степанов
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Після "СВО" буде нова війна": Соловйов розповів росіянам про їхні "блискучі" перспективи

четвер, 28 березень 2024, 20:52

Кремлівський пропагандист Володимир Соловйов розмріявся, що країна-терорист Росія зможе перемогти у війні проти України. До того ж, за його словами, це "перспектива" наступних кількох років. У той же час Соловйов закликав росіян готуватися до наступної...

"Скорбота має бути в душі, а не в Instagram": Пугачова вперше висловилася про теракт у "Крокус Сіті Хол"

четвер, 28 березень 2024, 19:40

Російська знаменитість Алла Пугачова через майже тиждень висловилася про теракт у "Крокус Сіті Хол". На своїй сторінці в Instagram вона опублікувала пост, у якому написала, що не буде виставляти свої емоції з цього приводу в соціальних мережах, передаю...